Михайло Вербицький – символ нашого національного відродження

До 200-ліття з дня народження автора музики гімну "Ще не вмерла Україна"

         Композитор Михайло Миколайович Вербицький – видатний прогресивний діяч української культури першої половини ХІХ століття. Автор гімну «Ще не вмерла Україна». Він працював у різних галузях музичного мистецтва і створив низку  хорових, оркестрових, драматичних  композицій. Його творчість мала велике значення для демократичної культури західноукраїнських земель.  Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором.

         Михайло Вербицький народився в 1815  році, в мальовничому селі Улючі, біля Перемишля в родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося десять років, помер батько. Опікуватися Михайлом і його братом Владиславом почав  далекий родич Іван Снігурський, який у 1829 році заснував при греко-католицькій церкві хор, згодом музичну школу. Цей факт відіграв виняткову роль у музичному розвитку хлопця.

1829 року хор Перемишельської єпархії успішно дебютував в урочистому богослужінні, де Вербицький разом з Іваном Лаврінським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запросив із Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алаїза Нанке, від якого Михайло отримав грунтовну музичну освіту.

         Важливе значення для формування Вербицького як композитора, мав репертуар Перемишельського хору, в якому були твори віденських класиків Й. Гайдна,  В. Моцарта, музика композиторів «Золотої доби» української музики М. Березовського та Д. Ботнянського.

Так, в сприятливій музичній атмосфері, в оточенні людей, відданих рідній культурі, минула рання молодість Михайла, окриливши його мріями про служіння мистецтву. Але в ті часи для юнака, який прагнув здобути освіту, була відкрита лише одна дорога – через богослов’я.  Тому у 1833 році він переїхав до Львова і вступив у духовну семінарію. Тут хлопець опановує техніку гри  на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, створює підручник з навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього музичного інструмента.

Однак, через матеріальні нестатки, конфлікт з начальником семінарії, який виник через дружбу юнака з молодими пропагандистами  Маркіяном Шашкевичем та його однодумцями, Вербицький був змушений двічі залишати семінарію. З Божої ласки йому все ж вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком.

Ще навчаючись в семінарії, Михайло одружився, однак, через рік дружина помирає, залишивши митця з сином-немовлям.

Обтяжений сімейними негараздами, Михайло був змушений заробляти уроками музики у приватних домах. Деякий час він викладав спів у вірменському монастирі бенедиктином. У 1842 – 1843 роках Михайло Михайлович працює диригентом хору Старопігінського інституту, але все це не давало твердої матеріальної бази.

         В другій половині сорокових років Михайло Михайлович звертається до релігійної музики – пише повну літургію на міщанський хор(1847),яка і сьогодні звучить у багатьох церквах. Створює своє знамените «Ангел вопіяше» та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років в Україні налагоджується активне театральне життя, Вербицький починає писати музичні номери до театральних вистав. П’єси, що ставились на сценах Львова і Галичини, були здебільшого літературними перекладами з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Тому музичне озвучення мало велике значення, оскільки наближало чужомовні сюжети до українського колориту.

Вербицький створив музику до понад 20 вистав. Це, зокрема, такі як «Верховинці», «Козак», «Проциха»,  «Жовнір-чарівник» та інші.

Писав Михайло Михайлович і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. Давав музичне життя поезії місцевих поетів – Шашкевича, Федьковича, та інших.

Своєю кантатою «Заповіт» на слова Шевченка, Вербицький відкриває нову епоху розвитку хорової музики. Композиція прозвучала на концерті у Львові в 1868 році. Цікаво, що на концерті було виконано ще один «Заповіт» , який написав майже нікому тоді ще не відомий композитор з Києва Микола Лисенко. Ось так символічно перетнулися творчі  шляхи двох корифеїв української музики.

         Михайло Вербицький був неабияким знавцем фольклору. В його увертюрах дивує і захоплює багатство коломийкових мелодій, які з кожним разом з’являються в новому вигляді, не втрачаючи при цьому своєї оригінальності і привабливості. Саме увертюри – чи не найцінніша частина спадщини Вербицького.  У музиці цього галицького митця є якась моцартівська сонячність, світлість, гідний подиву оптимізм і радість світосприйняття.

І все це творив він у селі, де працював священиком, де до кінця життя так і не мав піаніно, лише стару фіз. гарнітуру.

         Неоціненною заслугою Вербицького перед українцями є написана  ним композиція «Ще не вмерла Україна» 1864 року, яка стала гімном для українського народу.

         Як свідчать сучасники, восени 1862 року, на одній із вечірок у видатного українського етнографа і фольклориста Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті заспівали патріотичну пісню, яка надихнула Чубинського на створення нового літературного шедевру. Він подався до своєї кімнати, а через півгодини вийшов із готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна». Все це сталося на вулиці Великій Васильківській, 122 у Києві. Поезія швидко стала дуже популярною серед українофільських гуртків.

         М. Вербицький, знаний композитор свого часу, захоплений віршем Чубинського написав музику до нього. Композиція вперше була надрукована з нотами у 1865 році. А у 1917 – почала використовуватись, як державний гімн. Проте, «Ще не вмерла Україна», як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувались й інші. В 1939 році  - затверджений гімном Карпатської України.

Перший тиражований на грампластівці запис гімну «Ще не вмерла Україна» був здійснений на студії Колумбія, США, 1916 року.

1963 року до 100-річчя гімну було видано серію марок, наліпок, поштових листівок із зображенням авторів гімну П. Чубинського та М. Вербицького.

24 серпня 1991 року Гімн вільного українського народу, під будівлею українського парламенту вперше виконала Тернопільська «Заграва».

Слова гімну затверджено «Законом про Гімн України», 6 березня 2003 року.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Помер Михайло Вербицький 1870 року в  селі Млинах, проживши лише 55 років. Через патріотичні налаштування, ім’я композитора протягом тривалого часу було призабуто. Лише після незалежності богом обдарований композитор зайняв своє почесне місце в історії українського музичного мистецтва.

Таким чином, священик і митець Михайло став одним із фундаторів національної композиторської школи України.

Пам'яті Небесної Сотні!!!

20 січня 2015 відзначається перша річниця вшанування пам'яті Героїв 
Небесної Сотні, які загинули минулого року на майдані. 18 лютого 2014 року, почалися сутички протестувальників-учасників  Євромайдану з підрозділами правоохоронних органів, що згодом призвело до великих людських жертв.

Кількість загиблих протягом трьох місяців протистоянь сягнула за сотню. Це були переважно молоді хлопці та чоловіки, які стали жертвами у боротьбі за щасливе майбутнє України. Серед них - шестеро родом із Черкащини:
Максим Горошишин (с. Грушківка, Кам'янський район)

 Юрій Паращук (м. Тальне)

Юрій Пласхалін (с. Носачів Смілянський район)

Андрій Саєнко (м. Сміла)

 Віктор Чернець (с. Подібна, Маньківський район)

 Віталій Смоленський (с. Фурманка, Уманський район)

 Офіційно винуватців розстрілу на майдані досі не встановлено. Працівники бібліотеки висловлюють глибокі співчуття родичам загиблих...
 "Герої не вмирають" - саме цими словами Україна проводжала в останню путь своїх дочок і синів.

В читальному залі бібліотеки організована книжкова виставка-реквієм "Пам'яті героїв Небесної Сотні", де  читачі можуть дізнатися про події на Майдані, більш детально про ці події можна дізнатися з систематичної картотеки статей. 

Година мовознавства

Із глибини віків бере початок наша мова

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колисково!

Прийми мій радісний привіт.

Навік пройшла пора безславна …

Цвіти і сяй моя державна…

О. Олесь

Рідна мова… Вона така неповторна, мелодійна і співуча, бо ввібрала в себе гомін дібров і луків, духмяний запах рідної землі.

Українська мова має дуже давню й дуже непросту історію. Українська мовна традиція сягає ще докняжих далеких часів.  Склавшись у надрах культури Київської Русі, вона зазвучала на державному рівні. На українській мові друкувались не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Проте, шлях розвитку нашої мови був тернистий. Вона витримала зневаження польською владою, намагання російського царизму перетворити її на «наречие», валуєвський та Ємський укази про її заборону, а в 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що «малороссийского языка» взагалі не існує.

         Як свідчать літописні джерела, усна мова праукраїнців сягає глибокої давнини і нараховує багато тисячоліть. За останніми даними лінгвістів, мова українського народу почала формуватися  ще у VI – IX сторіччях. Інтенсивне формування мови етносу України дослідники відносять до другої половини XVIII – XIX століття.

         Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу, своїх визнаних світом геніїв: Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Миколу Коцюбинського.  Хоча ХІХ століття, означене в історії Європи, як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Твори класиків української літератури були заборонені, а самі автори переслідувалися урядом.

         ХХ століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченими, але відроджувалось.

 Основним було прагнення за радянських часів знищити мову під приводом створення «единого общенационального языка». Не раз українською забороняли сповідувати віру і вчити в школах дітей – друкувати святе письмо й видавати шкільні підручники.

         Але, доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося. Адже, українська мова має свою особливу музикальність. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка і Чайковський, Барток і Стравінський  користувалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це означає, що вони чули унікальність її вібрацій, які збагачували людину природною силою і духовною могутністю.

Українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі і за кількістю носіїв посідає 26 місце, входить до трійки найкрасивіших мов у світі, на мовних конкурсах в Італії і Франції її визнали другою за мелодійністю в світі, після італійської.

За часів незалежності, розпочався процес українського мовного відродження.

Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, а й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.

 Мова ніколи не змінюється і не зникає сама собою. Кожна її норма, кожне слово, кожен звук - це подих історії. Тому не можна нехтувати жодним правилом, жодною особливістю мови, а надто мови української, яка так тяжко боролася за існування кожного свого слова і навіть звука. Саме тому кожен із нас мусить знати історію рідної мови, на долю якої випало стільки випробувань, адже історія мови - це історія народу, який тисячоліттями виборював право на гідне існування й незалежність.

Наша українська мова – це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо, і завдяки якій маємо величезне право і високу гордість іменуватися народом України.

Пам'ятаймо про Крути

   29 січня (за деякими джерелами 30 січня) 1918 року відбулась трагічна подія для долі українського народу. На залізничній станції Крути під селищем Крути що за 130 кілометрів від Києва відбувся бій, в результаті якого 27 юнаків, київських студентів, потрапили в полон  до більшовицької армії і були жорстоко вбиті.  На похороні у Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти». Працівники бібліотеки  схиляють голови перед їх героїзмом. Вшанувавши пам'ять загиблих юнаків на центральній площі міста та в стінах бібліотеки, провівши озвучену виставку роздум. Участь у обговоренні взяли молоді користувачі бібліотеки та користувачі Інтернет центру.

Виставкова діяльність бібліотеки

Знайомтесь: буктрейлер "Історія Уманських вулиць"

22 cічня - день Соборності

Вічна і завжди єдина

(до дня Соборності України)

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!..
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами!..

(Володимир Сосюра)

День 22 січня 1919 року ввійшов до національного календаря як велике державне свято – День Соборності  України. Саме того зимового дня, у важкий час війни і розрухи в золотоверхому Києві під перегук  дзвонів Святої Софії, в присутності десятків тисяч людей було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української народної республіки. Таким чином, вперше за 600 років був зроблений серйозний крок до об’єднання більшості етнічних земель в єдину державу. 

Мабуть, не випадково, вказаний день збігався з річницею історичного ІV Універсалу Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалась самостійною, незалежною державою. Цей день мав стати подвійним святом Незалежності і Соборності .

             Так трапилось, що на протязі багатьох століть історичного розвитку Україна не мала власної державності і єдиної території. Українські землі в різні періоди належали багатьом державам: найбільше Росії, Литві, Речі Посполитій, а потім Польщі, Австро-Угорщині, а згодом Румунії та Чехословаччині.

Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдина і неділима.

Відновлення української держави  стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів. 

   У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців.

   З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. Та реалiзувалась ця мрiя внаслiдок української революцiї 1917-1920 рокiв, пiд час якої з великою силою розкрилися свободолюбство i нацiональний дух українського народу, утворилися двi демократичнi держави – Українська Народна Республiка (УНР) та Західноукраїнська Республiка (ЗУНР). Нажаль, двi роз’єднанi держави не могли iснувати як єдиний полiтичний, економiчний органiзм, цьому заважав ряд причин. Не зважаючи на перешкоди, народ України не полишав прагнення до соборизацiї всiх українських земель у власнiй державi.

 

  01 грудня 1918 року представники державного Секретаріату ЗУНР – К.Левицький, Л.Цегелоський, члени Директорiї – В.Винниченко, С.Петлюра, П.Андрiєвський, Ф.Швець пiдписали у Фастовi Предвступний договiр про майбутнє об’єднання двох республiк. Цей договiр став першим i основним актом соборностi, викликав схвалення українського загалу. 

   На колишніх теренах імперій розпочалося державне відродження України.

03 сiчня 1919 року на першому засіданнi Української Народної ради було одностайно прийнято Ухвалу про злуку ЗУНР i УНР. Часописи пiдкреслювали, що тим самим зроблено перший крок на шляху до соборностi українських земель.

   Цей день увійшов до національного календаря як велике державне свято – День Соборності України, і відзначають його з 1999 року. 

   Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є одна незалежна Українська Народна Республіка, віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і на щастя робочого люду”.

   Таким чином, рівно через рік після проголошення незалежності України, відбулося об’єднання українських земель, а разом з тим - українських традицій, звичаїв, мови, що мало велике історичне значення для українського народу. 

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було і чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі.

   Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1939 року у Карпатській Україні - перше офіційне святкування свята Соборності, а також січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.

   Ті вікопомні історичні події сформували підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. 
Працівниками бібліотеки організована і озвучена книжкова виставка "День Соборності України"