Черкаська обл. м. Умань вул. Незалежності 1 тел. 04744 5-27-49 E-mail: centrallibrary19@gmail.com Facebook: https://www.facebook.com/profile.php?id=100022528305437

середа, 25 березня 2015 р.

Крилатий витязь

(до 95-річчя з дня народження І. Н. Степаненка)


    Іван Ничипорович Степаненко, уродженець Черкаської області, із села Нехайки, двічі герой Радянського Союзу, заслужений військовий льотчик СССР.
    Дитинство Івана Степаненка було безрадісним. Мама померла , коли йому виповнилося 10 років, а згодом помер і батько. В тринадцять років хлопець уже працював у колгоспі - боронував, пас худобу. Паралельно навчався в школі. Сестра, в сім'ї котрої хлопець жив просила його залишити роботу, щоб було легше навчатись, однак Іван відмовився.
   Одного разу юнак отримав листа від свого рідного брата, теж Івана, який уже працював на заводі слюсарем у місті Дніпродзержинську. Брат пропонував Івану молодшому переїхати до нього і разом працювати на заводі. Порадившись із близькими людьми, хлопець переїжджає у місто.  На заводі хлопця прийняли як свого, оформили учнем слюсара, а згодом хлопець опанував сам цю професію. Та його вабило інше, він довго міг дивитись, як здіймаються в небо літаки і вільно кружляють в небі (неподалік заводу вчились літати курсанти авіаційного клубу).  Він теж хотів бути на місці курсантів, щоб подивитись на своє село Нехайки з висоти пташиного польоту. Якимось чином про мрію хлопця дізнався секретар комітету, і запропонував Івану здавати іспити для вступу до авіаційного клубу. 

   Іван успішно склав вступні іспити і розпочав навчання, згодом йому запропонували піти у школу льотчиків. Потім Степаненко навчався в знаменитому Качинському училищі. Іван навчався швидко, легко, успішно, проте екзамени судилося здавати уже в перші дні війни. Ставши військовим льотчиком, своє перше бойове хрещення хлопець пройшов у січні 1942 року. За подальші чотири місяці він здійснив 60 бойових вильотів, сміливо вступав у повітряні бої. Іван мстив за свого старшого брата, який загинув у перші дні війни. Будучи сержантом, він за один бій збив два ворожих літаки, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки. В серпні 1942 року Іван Степаненко робив по 4-5 бойових польотів у день. В одній із атак був поранений, але не припиняв операцію, мужньо терпів біль і лише коли приземлився - втратив свідомість.
   1943 рік Степаненко зустрів уже досвідченим повітряним бійцем, отримав звання лейтенанта. В небі лейтенант провів 17 повітряних боїв, 97 вильотів, збив шість ворожих літаків сам і шість в групі. Йому довіряють ескадрилью. До кінця 1943 року він збив 18 ворожих літаків особисто і вісім в групі. 
   13 квітня 1944 року, командиру ескадрильї, капітану Степаненко було присуджено звання Героя Радянського Союзу.
   Переможний 1945 рік Іван Степаненко зустрів майором, до його нагород були додані нові ордена і медалі, за нові заслуги в 26 переможних боях. 15 квітня 1945 року майору Івану Нікіфоровичу Степаненку було присвоєно звання двічі Героя Радянського Союзу. В тексті було сказано: "...він є кращим льотчиком, який літає в будь-яких умовах, хороший командир ескадрильї, чудовий організатор. За період командування ескадрилью, з 21 листопада 1943 року на 2-му Прибалтійському флоті ескадрилья провела 893 бойових вильоти, брала участь в 50 повітряних боях, у яких збила 40 ворожих літаків. "
   Всього за роки Великої Вітчизняної війни Іван Ничипорович Степаненко здійснив 395 бойових вильоти і особисто збив 33 ворожих літаки.
  В серпні 1945 року Степаненко удостоєний другої медалі "Золота Зірка".
   В Нехайках, Драбівського району, на батьківщині героя, поставлено бронзовий бюст видатного льотчика, двічі Героя Радянського Союзу.   
    Помер герой 31 травня 2007 року в Черкасах.
    Детальніше про життя і діяльність Івана Ничипоровича Степаненко можна дізнатись в Уманській центральній бібліотеці для дорослих, де була підготовлена книжкова виставка "Крилатий витязь", яка пропонувала читачам зібрані цікаві й унікальні книги про видатного земляка.

понеділок, 16 березня 2015 р.

Права жінок в Україні, жінка і влада

В бібліотеці проходив захід на тему  «Права  жінок в Україні,  жінка і влада» в рамках декади «Пропаганди правових знань». Відвідувачі пригадали за допомогою відео презентації імена видатних жінок в історії. 

Споконвіку жінка сприймалася, як берегиня домашнього вогнища, мати, продовжувачка роду. Проте, сьогодні жінки доводять, що їм під силу займатись політикою, будь-яким видом бізнесової, економічної, законотворчої діяльності. Боротьба жінок за свої права має давню історію. Вона проходила практично у всіх країнах світу. Отже, жінка яку вважають слабкою статтю, показала твердий характер,  наполегливість і домоглася свого права бути рівною чоловікові у всіх сферах життєдіяльності.


Були запрошені сильні і дієві жінки,  які відіграють важливу роль в керівництві та громадському житті нашого міста – Кучер Галина Михайлівна й Лісова Людмила Василівна. Вони розповіли про свій життєвий шлях, історію кар’єрного успіху, дали поради та настанови для студентів агро-технічного коледжу (які були запрошені на захід). Студенти, вражені розповідями, задавали багато питань Галині Михайлівні та Людмилі Василівні. Молодь отримала дуже цікаві і професійні відповіді. За щирість, відкритість, доброту ще раз велике спасибі нашим гостям. Сподіваємось ще не раз побачити їх у стінах нашої бібліотеки, приклоняємось перед їх працею, нехай Бог дає  їм багато сил, щоб робити гарне й добре для містечка Умань та його жителів.
Заклопотані непростими буднями і обставинами сьогодення  наші славні українські жінки не втрачають надії й оптимізму на те, що Україна – всесильна Мати – заживе ще в добрі й злагоді, завоювавши місце поваги і шани серед інших країн.







понеділок, 9 березня 2015 р.

Зі святом восьмого березня

Дорогі жінки!
   Колектив Уманської центральної бібліотеки для дорослих щиро вітає Вас із святом. Хай пролісок перший дарує вам ніжність,  а сонце весняне дарує тепло. У березні вітер несе хай надію,і щастя, і радість, і тільки добро! Миру і злагоди у Ваших оселях.

Михайло Вербицький – символ нашого національного відродження

До 200-ліття з дня народження автора музики гімну "Ще не вмерла Україна"
         Композитор Михайло Миколайович Вербицький – видатний прогресивний діяч української культури першої половини ХІХ століття. Автор гімну «Ще не вмерла Україна». Він працював у різних галузях музичного мистецтва і створив низку  хорових, оркестрових, драматичних  композицій. Його творчість мала велике значення для демократичної культури західноукраїнських земель.  Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором.
         Михайло Вербицький народився в 1815  році, в мальовничому селі Улючі, біля Перемишля в родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося десять років, помер батько. Опікуватися Михайлом і його братом Владиславом почав  далекий родич Іван Снігурський, який у 1829 році заснував при греко-католицькій церкві хор, згодом музичну школу. Цей факт відіграв виняткову роль у музичному розвитку хлопця.
1829 року хор Перемишельської єпархії успішно дебютував в урочистому богослужінні, де Вербицький разом з Іваном Лаврінським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запросив із Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алаїза Нанке, від якого Михайло отримав грунтовну музичну освіту.
         Важливе значення для формування Вербицького як композитора, мав репертуар Перемишельського хору, в якому були твори віденських класиків Й. Гайдна,  В. Моцарта, музика композиторів «Золотої доби» української музики М. Березовського та Д. Ботнянського.
Так, в сприятливій музичній атмосфері, в оточенні людей, відданих рідній культурі, минула рання молодість Михайла, окриливши його мріями про служіння мистецтву. Але в ті часи для юнака, який прагнув здобути освіту, була відкрита лише одна дорога – через богослов’я.  Тому у 1833 році він переїхав до Львова і вступив у духовну семінарію. Тут хлопець опановує техніку гри  на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, створює підручник з навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього музичного інструмента.
Однак, через матеріальні нестатки, конфлікт з начальником семінарії, який виник через дружбу юнака з молодими пропагандистами  Маркіяном Шашкевичем та його однодумцями, Вербицький був змушений двічі залишати семінарію. З Божої ласки йому все ж вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком.
Ще навчаючись в семінарії, Михайло одружився, однак, через рік дружина помирає, залишивши митця з сином-немовлям.
Обтяжений сімейними негараздами, Михайло був змушений заробляти уроками музики у приватних домах. Деякий час він викладав спів у вірменському монастирі бенедиктином. У 1842 – 1843 роках Михайло Михайлович працює диригентом хору Старопігінського інституту, але все це не давало твердої матеріальної бази.
         В другій половині сорокових років Михайло Михайлович звертається до релігійної музики – пише повну літургію на міщанський хор(1847),яка і сьогодні звучить у багатьох церквах. Створює своє знамените «Ангел вопіяше» та інші церковні композиції.
Коли наприкінці сорокових років в Україні налагоджується активне театральне життя, Вербицький починає писати музичні номери до театральних вистав. Пєси, що ставились на сценах Львова і Галичини, були здебільшого літературними перекладами з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Тому музичне озвучення мало велике значення, оскільки наближало чужомовні сюжети до українського колориту.
Вербицький створив музику до понад 20 вистав. Це, зокрема, такі як «Верховинці», «Козак», «Проциха»,  «Жовнір-чарівник» та інші.
Писав Михайло Михайлович і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. Давав музичне життя поезії місцевих поетів – Шашкевича, Федьковича, та інших.
Своєю кантатою «Заповіт» на слова Шевченка, Вербицький відкриває нову епоху розвитку хорової музики. Композиція прозвучала на концерті у Львові в 1868 році. Цікаво, що на концерті було виконано ще один «Заповіт» , який написав майже нікому тоді ще не відомий композитор з Києва Микола Лисенко. Ось так символічно перетнулися творчі  шляхи двох корифеїв української музики.
         Михайло Вербицький був неабияким знавцем фольклору. В його увертюрах дивує і захоплює багатство коломийкових мелодій, які з кожним разом зявляються в новому вигляді, не втрачаючи при цьому своєї оригінальності і привабливості. Саме увертюри – чи не найцінніша частина спадщини Вербицького.  У музиці цього галицького митця є якась моцартівська сонячність, світлість, гідний подиву оптимізм і радість світосприйняття.
І все це творив він у селі, де працював священиком, де до кінця життя так і не мав піаніно, лише стару фіз. гарнітуру.
         Неоціненною заслугою Вербицького перед українцями є написана  ним композиція «Ще не вмерла Україна» 1864 року, яка стала гімном для українського народу.
         Як свідчать сучасники, восени 1862 року, на одній із вечірок у видатного українського етнографа і фольклориста Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті заспівали патріотичну пісню, яка надихнула Чубинського на створення нового літературного шедевру. Він подався до своєї кімнати, а через півгодини вийшов із готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна». Все це сталося на вулиці Великій Васильківській, 122 у Києві. Поезія швидко стала дуже популярною серед українофільських гуртків.
         М. Вербицький, знаний композитор свого часу, захоплений віршем Чубинського написав музику до нього. Композиція вперше була надрукована з нотами у 1865 році. А у 1917 – почала використовуватись, як державний гімн. Проте, «Ще не вмерла Україна», як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувались й інші. В 1939 році  - затверджений гімном Карпатської України.
Перший тиражований на грампластівці запис гімну «Ще не вмерла Україна» був здійснений на студії Колумбія, США, 1916 року.
1963 року до 100-річчя гімну було видано серію марок, наліпок, поштових листівок із зображенням авторів гімну П. Чубинського та М. Вербицького.
24 серпня 1991 року Гімн вільного українського народу, під будівлею українського парламенту вперше виконала Тернопільська «Заграва».
Слова гімну затверджено «Законом про Гімн України», 6 березня 2003 року.
В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Помер Михайло Вербицький 1870 року в  селі Млинах, проживши лише 55 років. Через патріотичні налаштування, імя композитора протягом тривалого часу було призабуто. Лише після незалежності богом обдарований композитор зайняв своє почесне місце в історії українського музичного мистецтва.
Таким чином, священик і митець Михайло став одним із фундаторів національної композиторської школи України.