Чортківська трагедія

     Працівники Уманської ЦСБ були учасниками міського заходу до 80-ї річниці Чортківської трагедії.  

     20 липня 1941 року у підвалах Уманської тюрми, співробітники НКВС розстріляли понад 700 політв’язнів, яких пригнали сюди етапом із західних областей України.

     До Умані етап прибув 20 липня. Місцевим каральним органам було не до «ворогів народу» з Галичини. Фронт наближався, німці вже були за 20 кілометрів від міста, уманські чекісти поспішно готувалися до втечі. Для чого зайва морока з юрмищем змучених голодних людей, яким так чи інакше – кінець один. Про справедливість, правові норми, про те, що ці люди не засуджені, а тільки під слідством, ніхто і не згадав. По суті, в Умань їх пригнали, щоб убити.

     Страту організували в ніч на 21 липня, за звичним сценарієм: людей вбивали у підвалі, а в тюремному дворі гуркотів двигун трактора – глушив звуки пострілів. Трупи замурували в підземеллі. Ретельно замітали сліди; за даними уманських дослідників, розстріляли навіть випадкового свідка страти – працівника міського водоканалу, який тієї ночі чергував на водонапірній башті, що поряд з тюрмою, і згори бачив, як чинили розправу стрільці НКВС.

     Тієї ночі в підвалах Уманської тюрми розстрілювали не тільки галичан. В камерах чекали своєї долі більше сотні місцевих жителів. Це були колгоспники, які при відступі радянських військ відмовились підпалювати поля з достиглими хлібами, вчителі німецької мови, уродженці Західної України, які оселились на Уманщині. Всіх їх теж розстріляли разом з чортківським етапом. Уманські історики-краєзнавці вже у 90-х роках змогли встановити деякі факти, вияснити кілька імен і навіть знайти рідних цих людей. Восени 1941-го окупаційна влада «гуманно» дозволила жителям міста і довколишніх сіл забрати з підвалу і поховати тіла своїх родичів і навіть виділила підводи».

     «З чортківського етапу останки тільки одного в’язня – інженера Петра Турули – змогла забрати сім’я і поховати в рідному селі Деренівка. Решта лежить у братській могилі на цвинтарі біля Успенської церкви в Умані. Щороку 20 липня сюди приїздять автобуси з галичанами із Чорткова, Борщева, з сіл Тернопільщини. Наче паломники до святинь – згадати, поклонитись, помолитися, запалити свічку. Відправляють панахиду православний і католицький священики.

     Кілька років тому на могилі поставили пам’ятник, а до 70-річчя трагедії з ініціативи галичан облаштували меморіал. На гранітних плитах викарбувані 753 прізвища загиблих. Найстарший – 70-річний Михайло Береза, учитель із села Копичинці, наймолодші – 18-річні гімназисти, серед них двоє дівчат – Нуся Саган і Софійка Зелінська з Борщева.

     Згадаймо – щоб не забути. Адже пам'ять неодмінно мусить мати гострі кути.

     Завершився поминальний захід покладанням квітів та запаленням лампадок біля підніжжя пам’ятника, за упокій душ невинно закатованих.