Мої квіти – моє життя

«Квіти, як і люди, – живі, мають душу!

 А зірвана квітка – вже не квітка»

Катерина Білокур

     7 грудня 1900 року народилася мисткиня Катерина Білокур, яка увійшла до історії українського мистецтва завдяки своїм утопічним квітковим композиціям.

     У читальній залі нашої бібліотеки експонується арт-портрет «Мої квіти – моє життя» до 125-річчя з дня народження художниці Катерини Білокур, де всі охочі можуть ознайомитися з життям та картинами геніальної українки.

     Катерина Білокур —  звичайна сільська дівчина, самоука з непростою біографією, яка не маючи навіть початкової шкільної освіти, не знаходячи підтримки та розуміння рідних у бажанні малювати, досягла найвищих вершин у художній творчості.

     Квіти, намальовані Катериною Білокур, упізнають одразу, бо вони ніби висять у повітрі і випромінюють світло. Пабло Пікассо, побачивши «наївне мистецтво» Катерини Білокур на паризькій виставці, сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!». Хоча сам недолюблював сучасне мистецтво і майже нікого з нових художників не визнавав.

     Визнання і слава не змінили звичне життя Катерини: вона продовжувала мешкати в батьківській хаті в Богданівці, куди дедалі частіше навідувалися журналісти, митці, директор Музею українського народного декоративного мистецтва і дружина Павла Тичини – відома у ті часи мистецтвознавиця.

     Між тим, художниця, як і всі українські селяни в СРСР на той час, не мала навіть паспорта. Однак сила її таланту була такою, що пробилася навіть крізь «залізну завісу».

     Катерина пережила голод, війну і жила у скруті. Часом їй не було чим натопити хату. Але найгірше було те, що майже 30 років Катерині забороняли малювати.

     Майстерність самоуки Білокур не поступається митцям, які мали академічну освіту. Катерина самостійно навчилась не тільки малювати, а й створювати пензлі та розмішувати фарби, часом навіть на рукаві фуфайки. Фарби та полотна для неї були розкішшю. Можливо, якби Катерина не бідувала і не змушена була господарювати, то створила б ще більше робіт. У листах вона писала, що поки натопить взимку хату — вже не лишається часу на малювання.

     Живопис став її єдиною любов'ю, її єдиним захопленням.

     Зараз роботи художниці зберігаються у багатьох музеях України, зокрема Національному музеї декоративного мистецтва.